90-річний холостяк

Перші черешні спробував у Рівному

Віталій Савенко приїхав до Рівного у 1952 році. Молодого фахівця запросили на роботу художником-портретистом у портретний цех комбінату побутового обслуговування населення. Уродженцю Житомирщини наше місто відразу припало до душі.

– Мені тут дуже сподобалося. Рівне відрізнялося від Житомира. Воно було якимось більш «західним», – пригадує тодішнє Рівне пенсіонер.

Про Житомирщину у Віталія Антоновича залишились не найкращі спогади. У рідних краях йому довелося пережити колективізацію, голод і війну.

– Мені боляче від того, що тодішня радянська влада будувала комунізм на людських кістках. Вона плювати хотіла на звичайних людей, винищуючи наш український народ. Дві мої сестрички померли з голоду. «Хлібчика, хлібчика дайте, хоч шкориночку, бо сестричка вмирає…» Такі слова мені доводилося говорити у житті. А як страшно було дивитися на всі муки і страждання близьких! Якось мені пощастило дістати жменьку жита. Я хотів перемолоти його, але прийшов судовий виконавець і побив жорна. Отака це була влада. Скільки людей вони тоді винищили. Мені сумно про це згадувати. Рівне було зовсім іншим. Тут я вперше у житті побачив на базарі черешні. Після приїзду до міста я почав добре їсти і набрав ваги так, що й сам себе не впізнавав, – ділиться спогадами 90-літній чоловік.

Зробити портрет живої людини з фотографії… покійника

Професіонал своєї справи, Віталій Антонович відразу зарекомендував себе у Рівному відповідальним виконавцем та чудовим майстром. Йому довіряли найскладнішу роботу. Художник-портретист ретушував старі фото, на яких відновлював частини обличчя або одяг зображених на них людей. Інколи до рук художника потрапляли такі старі і пожовклі фотографії ще довоєнного і післявоєнного часу, що обличчя їхніх героїв доводилося повністю відновлювати.

– Якось мені принесли фотографію дівчинки, знятої у домовині. Мені потрібно було зробити її портрет. Коли я приніс готову роботу, то замовники роз­плакались. Адже перед ними на фотографії сиділа ніби жива людина, – каже Віталій Антонович.

Живими залишилось лише двоє

Ще досі болять чоловікові рани, отримані під час війни. І не стільки фізичні, як моральні. Яскравим спогадом на все життя залишилася битва, з якої живими вдалося повернутися тільки двом. І серед них був Віталій Антонович.

– Українців спеціально кидали на передову, щоб винищити. У цьому я переконався під час одного з боїв з фашистами. Наші три полки привели до села, під яким стояли німецькі танки, і сказали копати окопи. Аж тут ворожі танки почали наступати! Мати рідна! Виявилося, що ми окопувалися перед самим носом у німців. Танки – зліва, танки – справа. У нас тільки дві протитанкові гармати. Німці вистрілили по наших сорокап’ятках – їх уже й немає. Я був ПТРівцем. Зумів підбити один танк. Той розвернувся і давай по нас стріляти. Нас із командиром накрило землею. І навколо піхотинці, як снопи, лежать по полю. Ще хто міг бігти, того танки й «косили». Я кажу: «Митька, лежи, далі ми не підемо». І тільки танки повернули знову до села, ми з Митькою встали і пішли полем. А навколо по полю поранені стогнуть і просять, щоб їх добили або з собою щоб забрали. Вижило нас тільки двоє. Три полки загинули.

Господар на всі руки

Віталій Антонович про­йшов війну, отримавши за свої подвиги ордени і медалі, серед яких, зокрема, такі відомі «солдатські» нагороди, як «За бойові заслуги» та «За відвагу». Але найбільшою нагородою для ветерана є вдячність і повага сучасників, людей, які цінують великий подвиг нашого народу, отих
18-річних хлопців, які кращі роки свого життя віддали за перемогу над фашизмом. Тому тішиться Віталій Савенко вітальними листівками і подарунками, які з нагоди свят дарує йому депутат Рівнеради Мар’ян Года.

– Для Віталія Антоновича це дуже важливо, що його пам’ятають і шанують. Він це цінує, – підтверджує сусідка Валентина Поліщук.

Ось уже кілька років вона разом із чоловіком Юрієм опікується стареньким ветераном. По господарству допоможуть, їсти приготують, до лікарні завезуть.

Колись Віталій Антонович і сам непогано господарював у своєму обійсті. Вирощував овочі, квіти.

– У мене такі гарні помідори і щавель були, що всі диву давалися, – розповідає господар. – Тепер літа не ті. Але то мені тільки в ногах 90 років, а в душі мені 30. У мене навіть волосся чорніє, а не сивіє, скоро зуби почнуть рости, – жартує чоловік.

Вічний холостяк

На запитання, як вдалося прожити до 90 років, Віталій Антонович завжди відповідає так: «Один Бог знає, як вдалося. Я стільки біди пережив, але Бог мене вів по життю». Незважаючи на доволі поважний вік, друзі поміж себе називають Віталія Антоновича Віталькою. Він бо ж у свої 90 років досі «молодий» холостяк, який жодного разу не був одружений.

– Не було співпадіння, – пояснює. – Ті, кого я любив, мене не любили. А хто мене любив, тих я не любив. Якби була можливість повернути час назад, то одружився б, бо холостяку все-таки погано. Поговорити немає з ким. От лише з двома котами – Ваською і Сіракузом, та з кицькою Муркою можу побалакати. Я їм нічого не шкодую. От вони вже «Кітікет» їсти не хочуть – подавай їм хребти. То маю Васькові кілька шматочків курятини кинути.

Через таку ось нагальну справу ювіляр завершив нашу розмову, отже, на тому ми й попрощалися.

Марина ФУРС