На Рівненській дитячій залізниці все, як у дорослих

Це моє місто

Це моє місто…

Привіт, мій паровозику! Я за тобою в садочку скучив. Ти тут не змерз, маленький? Не плакав сам без мене?

…Білявий хлопчик, рочків, мабуть, з п’ять, пробіг із протягнутими рученятами через увесь перон і ніжно притиснувся щічкою до блакитного борта вузькоколійного тепловозика, про щось ще довго шепотів на вушко другові. На хлопчикові – трішечки на виріст – жилетка залізничника з блискучими ґудзиками. А всі, хто бачив цю картинку на пероні, і дорослі і малі, із замилуванням поглядали то на малого, то на його матусю. Та, теж розчулено, розвела руками, мовляв, що тут поробиш, так любить син і цього тепловозика, і Рівненську дитячу залізницю…

– Ви думаєте, що в нас Сашко один такий? – з теплом у голосі риторично запитала заступник начальника дитячої залізниці Людмила Вишняк. – Є ще Віталік і Валерик, щороку в тепловозика нові сердечні приятелі. А підростуть – прийдуть записуватися до нас, самі або з батьками. Ми рахували: через наш гурток пройшло понад 17 тисяч юних залізничників…

Рух на дитячій залізниці урочисто відкрили 9 травня 1949 року. У повоєнні роки, коли згадали, що треба щось робити для дітей, для їхнього цікавого дозвілля й розвитку, то збудували в Україні декілька дитячих залізниць. І в Рівному також: два з половиною кілометри колії, дві станції.

Тоді вагончики тягнув маленький паровозик, «кукушка». То цей сезон на залізниці – 66-й. Виходить, дідусі, які тепер приводять онуків, щоб їх покатати, цілком могли би бути серед найперших її пасажирів!

Вглядаємося в чорно-білі фотографії старих альбомів. На першому відправленні маленький білий паровозик із довгою трубою. У 1957 році – вже новий паровоз. 1973 року його замінив перший на дитячій залізниці тепловоз. Двоповерхова дерев’яна станція носила ту саму назву, що й нині: «Партизанська».
У центрі круглої клумби перед нею – погруддя Сталіна. Від центральної вулиці, яка тоді носила теж ім’я «вождя народів» (тепер Соборної) – парадна брама, на її кам’яних стовпах – скульптури піонера й піонерки. А мостик через Устю був низенький. Коли будували новий, нинішній міст, то станцію знесли, бо заважала. Сучасну зводили як тимчасову, та так вона і залишилась. Друга станція, яка носила назву «Піонерська», тепер – «Озерна».

…а це в ньому я

Тут все, як у дорослих: справжні вокзали, колії, стрілки, локомотив, вагони, семафори. І справжні юні залізничники працюють, як дорослі фахівці.

Машиністи й помічники маши­ністів кожну суботу і неділю водять між станціями жовто-блакитний потяг, диспетчери керують рухом, начальники й чергові по вокзалах – посадкою і висадкою. Юні касири, диктори, провідники, контролери, стрілочники освоюють усі залізничні професії по черзі, а потім ще й отримують дипломи про позашкільну освіту.

– Тут так цікаво, – з іскоркою в погляді запевнила одинадцятирічна ревізор потяга Еля. – Багато нових справ і добрих друзів.

– А я вже сьомий рік ходжу сюди, працюю машиністом, – розповів Віталій. – Мені, як хлопцю, до вподоби велика залізнична техніка: важка й потужна. Куди до неї братись автомобілям. Вступив до залізничного училища, колись буду водити і великі поїзди.

Наразі юних залізничників, які навчаються і забезпечують між станціями рух, 357. Усі в захопленні від цієї справи. Природно, що багато хто з них продовжує навчання в залізничних училищах і вишах. Та головне не це: дитяча залізниця запалює серця дітей романтикою подорожей, добрих справ, дорослої відповідальності за себе і товаришів на все життя. А отже, малюки, що довіряють свої найбільші таємниці маленькому веселому локомотивчику, праві: у цього тепловозика й у Рівненської дитячої залізниці
насправді добре і велике серце.

Сергій СНІСАРЕНКО