Архів новин

Пон
Втр
Срд
Чтв
Птн
Суб
Нед
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 
Жовтень 2014
 

Вісімдесят років радощів і сподівань Неоніли Бештинарської | Газета 7 Днів

Вісімдесят років радощів і сподівань Неоніли Бештинарської

02.10.2014 00:00
Переглядів:914

Мені щастило все життя… Виросла я в тяжкі воєнні часи Другої світової. Дитинство моє забрала війна. Із року сорок четвертого напівсирота: батька замордували москалі. З дитинства свого, яке пам’ятаю щоденно, маю особистий девіз, чудові слова Лесі Українки: «Так, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, жити буду, геть думи сумні!».

Про Неонілу Бештинарську як громадську діячку заговорили в Україні та на Рівненщині, коли вона у складі делегації від нашої держави взяла участь у всесвітньому конгресі жінок «Молоді голоси в демократії», який відбувся у Відні під керівництвом Хіларі Клінтон, а згодом стала делегатом двох з’їздів Українців світу.

Із 1994 року Неоніла Бештинарська очолює Рівненську обласну міжнародну орга­нізацію «Жіноча громада», нагороджена орденом княгині Ольги третього ступеня, подякою Президента України. Була кандидатом у депутати Верховної Ради.

Як склалось так, що в буремну епоху війни, окупації, епоху шибениць, епоху «бандерівців» і «ворогів народу» маленьке дівча з рівненського передмістя Видумка виросло українською патріоткою, відомою своєю принциповістю?

Війна… Фашистська окупація. Нілі лише вісім років – наївний і вразливий вік.

– Напроти рівненського цвинтаря Грабник був концтабір військовополонених, – яскраво випливають спогади з дитинства. – Голодних, хворих, виснажених в’язнів катували тисячами. Коли хтось із нас, дітей, проходив коло концтабору, то крізь колючий дріт тягнулися почорнілі руки в’язнів з благанням кинути їм чи окраєць хліба, чи хоч буряка. Сліпі обличчя дев’ятнадцяти тисяч убієнних, що лежать у Рівному на Грабнику, і досі мені сняться. А пам’ятаєте меморіальну дошку на Соборній в центрі Рівного, на місці, де страчено нібито підпільників? Самойлов, він був сторожем на кладовищі, щоночі приходив до роз­стрільної ями. Як чув із неї стогін, то витягав нагору недобитих, і Поцелуєва, якого разом із ним повісили, він також врятував. У сорок четвертому прийшли «наші визволителі», і вже на протилежній стороні стояла шибениця. Знову зігнали люд, і навіть учнів (я навчалася в той час у третьому класі): привезли вішати бандерівців. Ніколи не забуду юнака, дитину ще, який розтягнув петлю на шиї і вигукнув: «Мамо!» Інші всі мовчали… Батька мого не забрали на війну за віком, проте в 1944-му совєти взяли його в так звану трудову армію. Радянська влада приховувала цю ще одну, майже не відому світу форму геноциду українців. Людей утримували, як в’язнів, їх змушували до виснаження працювати на заводах Свердловська, Челябінська, а в копальнях і шахтах – до змору. Мерли й від голоду. В передсмертному листі тато просив єдиного: щоб мама зберегла мене. Саме в той час моя старша сестра служила у розвідці генерала Рокоссовського, та так і не змогла спасти нашого батька від голодної смерті.

1950 рік. Нілу, як відмінницю навчання, відправили до столиці радянської України Києва на з’їзд піонерів. Два тижні дітей возили історичними місцями. Доправили і на гостини до визначних поетів. Три «правильні» поети – Тичина, Рильський і Сосюра – відкрили очі на режим своїм далеко не оптимістичним настроєм.

– Ми не чекали того, та замість «На майдані біля церкви революція іде» Тичина прочитав тихесенько:

Вийшла мати з дітьми в поле:

– Нуте, ручки молоді.

Як оцей льонок прополем,

Пополуднаєм тоді.

Усі аж здивувалися: чого ж то сам Тичина, і ледве промовляє? То потім хтось сказав: він мешкав на майданчику разом із радянським генералом Ковпаком, та, хоч і спілкувався з сусідом, сам був весь час «під ковпаком» у КДБ. А у квартирі Сосюри валялися, куди не стань, пляшки з-під го­рілки. «Ой, дітки, зараз приберу», – славетний поет ледь стояв на ногах перед піонерами. Це тепер нам відомо: тоді він написав «Любіть Україну!», а разом – лист самому Сталінові. Той черконув у резолюції поблажливо: «Сосюру нє трогать, а взять єго жену». Дитина і не знала, що за біда, та відчувала серцем…

«Жити буду, геть думи сумні!» Проминули літа. Неоніла Олександрівна щасливо одружилася, закінчила юридичний факультет Львівського університету імені Івана Франка, працювала в Рівненському районному суді, викладала правознавчі дисципліни студентам рівненських сільськогосподарського та кооперативного технікумів. Навіть перший Президент України – Леонід Кравчук – був її студентом.

У дев’яності роки Неоніла Бештинарська розпочала роботу як приватний нотаріус Рівненського міського округу. Для себе вирішила стати на охороні прав і свобод українців, допомагати простим людям, захищати їхні інтереси. Не забуває й про громадську роботу.

За багаторічну і бездоганну працю в нотаріаті вона отримала диплом учасника національного конкурсу «Юрист України-2007», має свідоцтво та вдячні рядки від видавництва «Золоті сторінки юриспруденції України». Її біографію надрукували в «Золотій книзі нотаріату України» та двічі – у довіднику «Юридична еліта України».

У Неоніли Бештинарської двоє дітей: дочка Віра – економіст, син Олександр – юрист. Дорослі вже онуки, Дмитро та Олександр, – також юристи. Онука Анна ще не визначилася з майбутньою професією, а правнук Максим і правнучка Машутка впевнені, що в майбутньому також стануть юристами. Отож і маємо династію юристів. Інакше й бути не могло: адже харизма Неоніли Олександрівни притягує і заворожує людей, що вперше зустрічаються з нею, а що вже казати про рідних. Тим паче що в свої вісімдесят вона захоплюється поезією, вирощує квіти, пише вірші. І дуже глибоко – із висоти пережитого та побаченого – оцінює події та вчинки сучасників.

– Яку ідеологію виховували споконвіку у росіян? Що мають керувати українцями-хохлами й наказувати їм як старші брати. Ніколи не були вони нам братами, весь час розповідали брехливі міфи про «бандерівщину». То ми прийшли до них зі своїм хлібом, а вони на нас напали, вбивають наших дітей та грабують не тільки хліб і землю, а й на святе зазіхнули – на гідність! Згадайте всі голодомори, згадайте, як у сорок сьомому росіяни й нові східняки тягнулися до нас, «бандерівців», з розпухлими без хліба діточками, а ми годували їх, а не вбивали. Забули вже, забули! Війна проти свободи – це жахливо. Тому майбутнє за нами, за нашими успішними шляхетними дітьми та внуками, які творили Майдан і творять сучасну історію. Й ми, Бештинарські, звикли жити чесно і нести своє серце людям! – у цих словах – вся Неоніла Олександрівна, інтелігентна і працьовита, великодушна й мудра.

Сергій СНІСАРЕНКО

7d.rv.ua дозволяє безкоштовно використовувати інформацію, розміщену на сайті “7 днів” за умови гіперпосилання та згадки першоджерела.

Реклама

Loading...

Додати новий коментар

Filtered HTML

  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Дозволені теґи HTML: <a> <em> <strong> <cite> <blockquote> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd>
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.

Plain text

  • Не дозволено жодних HTML теґів.
  • Адреси сторінок і електронної пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки і абзаци переносяться автоматично.
CAPTCHA
Мета цього запитання — довести, що ви є реальним відвідувачем і запобігти автоматизованим розсилкам спаму.
6 + 5 =
More information?

Шість підказок про наші біди і відступництво від Бога

... Далі

І відкрилася правда, куди вели Україну всі наші вожді

 

... Далі

Опитування

Який спосіб ви вважаєте найкращим для управління багатоквартирним будинком?